У кредитних правовідносинах забезпечення виконання зобов’язання має ключове значення, але стаття 1057-1 ЦК України не може використовуватися як універсальний механізм блокування майна

Саме тому банки та інші кредитодавці зазвичай наполягають на укладенні договорів застави, іпотеки або інших забезпечувальних правочинів, які дозволяють мінімізувати ризики неповернення коштів.

Однак ситуація істотно ускладнюється, коли кредитний договір або договір застави визнається недійсним.

У такому випадку виникає питання: чи втрачає кредитор будь-який захист, якщо забезпечувальний договір більше не діє, або закон передбачає спеціальний механізм охорони його майнового інтересу?

Відповідь на це питання міститься у статті 1057-1 Цивільного кодексу України, яка встановлює спеціальні правові наслідки недійсності кредитного договору та договору застави. Водночас саме ця норма часто помилково тлумачиться кредиторами як самостійна підстава для окремого звернення до суду з вимогою про накладення арешту на майно. Такий підхід є юридично вразливим.

Спеціальна природа статті 1057-1 Цивільного кодексу України

Стаття 1057-1 Цивільного кодексу України була запроваджена як спеціальний механізм захисту кредитодавця у випадках, коли кредитний договір або договір застави визнається недійсним. Її логіка полягає в тому, що недійсність правочину не повинна автоматично створювати для позичальника можливість залишити у себе отримані кредитні кошти без належного повернення кредитодавцю.

За загальним правилом, у разі недійсності правочину застосовуються наслідки недійсності, зокрема повернення сторонами всього отриманого за таким правочином. У кредитних відносинах це означає, що позичальник повинен повернути кредитодавцю отримані кошти. Якщо кредитний договір визнається недійсним, суд визначає грошову суму, яка підлягає поверненню кредитодавцю.

Якщо виконання зобов’язання позичальника було забезпечено заставою майна, закон дозволяє суду за заявою кредитодавця накласти арешт на таке майно. Подібний механізм передбачений і для випадку, коли недійсним визнається сам договір застави, який забезпечував виконання зобов’язання позичальника за кредитним договором.

Таким чином, арешт майна за статтею 1057-1 Цивільного кодексу України має похідний, додатковий та забезпечувальний характер. Він не існує сам по собі, а пов’язаний із розглядом судом спору про недійсність кредитного договору або договору застави та з необхідністю забезпечити повернення кредитодавцю коштів.

Коли суд може накласти арешт на майно

Арешт за статтею 1057-1 Цивільного кодексу України можливий у двох основних ситуаціях.

Перша ситуація — коли суд визнає недійсним кредитний договір, виконання зобов’язання за яким було забезпечено заставою майна позичальника або поручителя. У такому випадку суд, за заявою кредитодавця, накладає арешт на відповідне майно.

Друга ситуація — коли суд визнає недійсним договір застави, який забезпечував виконання зобов’язання позичальника за кредитним договором. У цьому випадку суд також може накласти арешт на майно, яке було предметом застави.

Ключове значення має саме формулювання закону: суд накладає арешт, визнаючи недійсним відповідний договір. Тобто питання арешту вирішується не ізольовано, а в межах розгляду спору по суті, коли суд встановлює недійсність кредитного договору або забезпечувального правочину.

Чому вимога про арешт не може бути самостійним предметом

провадження Зі змісту статті 1057-1 Цивільного кодексу України випливає, що кредитодавець не має права звертатися до суду з окремою самостійною вимогою про накладення арешту на майно лише на підставі цієї статті, без одночасного вирішення спору по суті основного або забезпечувального зобов’язання.

Інакше кажучи, стаття 1057-1 Цивільного кодексу України не створює для банку окремого способу захисту у вигляді самостійного провадження про арешт майна. Вона визначає наслідок, який може бути застосований судом у межах справи про недійсність кредитного договору або договору застави.

Це принципова різниця. Якщо кредитор просить суд лише накласти арешт на майно, не заявляючи або не підтримуючи вимог щодо недійсності договору, визначення суми до повернення, стягнення коштів чи іншого вирішення матеріально-правового спору, така вимога фактично відривається від правової підстави, з якою закон пов’язує можливість арешту.

Суд не може розглядати статтю 1057-1 Цивільного кодексу України як універсальний інструмент блокування майна боржника. Ця норма має чітке призначення: зберегти майно, яке було предметом забезпечення, до моменту виконання позичальником обов’язку повернути кредитодавцю кошти.

Арешт за статтею 1057-1 та забезпечення позову: не одне й те саме

Важливо відрізняти арешт майна за статтею 1057-1 Цивільного кодексу України від класичного забезпечення позову. Забезпечення позову застосовується для того, щоб гарантувати реальне виконання майбутнього судового рішення та запобігти утрудненню або неможливості його виконання. Для цього сторона повинна обґрунтувати ризики невиконання рішення, співмірність заходу забезпечення, зв’язок між

заявленими вимогами та майном, на яке проситься накласти арешт.

Арешт за статтею 1057-1 Цивільного кодексу України має іншу природу. Він є спеціальним наслідком визнання недійсним кредитного договору або договору застави. Його призначення полягає не просто у тимчасовому забезпеченні позову, а у збереженні майнової основи для повернення кредитодавцю коштів після втрати чинності договором, який раніше забезпечував виконання зобов’язання.

Саме тому такий арешт не може існувати окремо від рішення суду про недійсність відповідного договору або від спору, у межах якого суд встановлює відповідні правові наслідки.

Правова позиція судів

Судова практика виходить із того, що арешт майна за статтею 1057-1 Цивільного кодексу України застосовується у зв’язку з ухваленням рішення по суті спору. Це означає, що суд повинен вирішити матеріально-правовий спір, встановити недійсність кредитного договору або договору застави та лише після цього, за наявності заяви кредитодавця і передбачених законом умов, вирішити питання про

накладення арешту.

У таких справах суди звертають увагу на те, що процесуальні норми також розглядають арешт такого майна як елемент судового рішення. Тобто мова йде не про самостійне окреме провадження, а про складову рішення, ухваленого за результатами розгляду спору по суті.

Цей підхід є логічним: якщо суд ще не встановив недійсність договору, не визначив правові наслідки такої недійсності та не з’ясував, чи існує невиконане зобов’язання з повернення коштів кредитодавцю, немає належної правової основи для застосування спеціального арешту за статтею 1057-1 Цивільного кодексу України.

Помилка кредитора: спроба використати статтю 1057-1 як

самостійний інструмент тиску На практиці кредитори іноді намагаються використовувати статтю 1057-1 Цивільного кодексу України як самостійний спосіб захисту, подаючи заяви або позови, метою яких є виключно накладення арешту на майно. Така стратегія може виглядати привабливою з тактичної точки зору, оскільки дозволяє швидко заблокувати майно боржника або майнового поручителя.

Однак з правової точки зору така позиція є слабкою. Арешт майна за цією нормою не є санкцією для боржника, не є способом попереднього покарання, не є способом створити додатковий тиск у переговорах і не є окремим майновим позовом. Це спеціальний захід, прямо прив’язаний до наслідків недійсності кредитного або забезпечувального правочину.

Якщо кредитор бажає захистити свої інтереси, він повинен правильно обрати процесуальну модель:

заявляти вимоги по суті зобов’язання, вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, вимоги про повернення коштів, а за наявності підстав — просити суд застосувати арешт майна саме в межах такого спору.

Значення для боржника та майнового поручителя

Для позичальника, заставодавця або майнового поручителя правильне тлумачення статті 1057-1 Цивільного кодексу України має не менше значення. Якщо банк або інший кредитодавець звертається до суду лише з вимогою про арешт майна, без належного спору по суті, така вимога може бути оскаржена як така, що не відповідає змісту та призначенню норми.

Захист у таких справах повинен будуватися навколо кількох ключових аргументів. По-перше, необхідно перевірити, чи існує судовий спір про недійсність кредитного договору або договору застави. По-друге, чи заявлено вимоги про застосування правових наслідків недійсності правочину або про повернення коштів.

По-третє, чи пов’язане майно, на яке кредитор просить накласти арешт, із відповідним кредитним зобов’язанням. По-четверте, чи не були вже задоволені вимоги кредитора іншим способом.

Якщо таких підстав немає, вимога про арешт може розглядатися як спроба розширити дію статті 1057-1 Цивільного кодексу України за межі її прямого змісту.

Коли арешт підлягає зняттю

Стаття 1057-1 Цивільного кодексу України також визначає момент, коли арешт повинен бути знятий.

Якщо кредитний договір визнано недійсним, арешт підлягає зняттю після повернення кредитодавцю коштів у розмірі, визначеному судом. Якщо йдеться про недійсність договору застави, арешт також пов’язаний із виконанням зобов’язання повернути кредитодавцю кошти за кредитним договором.

Це ще раз підтверджує забезпечувальний характер такого арешту. Його мета полягає не в тому, щоб надати кредитору необмежений контроль над майном, а в тому, щоб гарантувати повернення коштів, отриманих позичальником у межах кредитних правовідносин.

Після виконання відповідного грошового зобов’язання правова підстава для збереження арешту зникає.

Практичний висновок

Стаття 1057-1 Цивільного кодексу України є важливим спеціальним механізмом захисту кредитодавця, але її застосування має чіткі межі. Кредитор не може використовувати цю норму як самостійний інструмент для окремого арешту майна без вирішення спору по суті.

Арешт майна за цією статтею можливий лише у зв’язку з визнанням недійсним кредитного договору або договору застави та застосуванням відповідних правових наслідків. Він є похідним від основного спору, а не окремим способом захисту.

Для кредитора це означає необхідність правильно формулювати позовні вимоги та обирати належну процесуальну стратегію. Для боржника або майнового поручителя — можливість заперечувати проти судовій стратегії кредитора кредитним договором.

кредитодавцю коштів.

було предметом застави.

провадження

Правова позиція судів

накладення арешту.

України.

самостійний інструмент тиску такого спору.

Коли арешт підлягає зняттю

Практичний висновок

не окремим способом захисту.

спроб банку розширити зміст статті 1057-1 Цивільного кодексу України та перетворити її на автономний механізм блокування майна.

Правильне застосування цієї норми забезпечує баланс інтересів: кредитор отримує захист від втрати забезпечення, а боржник і власник майна — гарантію, що арешт не буде застосований без належної правової підстави та без розгляду спору по суті.

судовій стратегії кредитора кредитним договором.

кредитодавцю коштів.

було предметом застави.

провадження

Правова позиція судів

накладення арешту.

України.

самостійний інструмент тиску такого спору.

Коли арешт підлягає зняттю

Практичний висновок

не окремим способом захисту.

механізм блокування майна.