Стаття 3 Європейської конвенції з прав людини встановлює абсолютну заборону катування, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання

Це одна з тих норм, які не мають винятків. Її не можна обмежити посиланням на складну економічну ситуацію, перевантаженість пенітенціарної системи, брак фінансування, війну, реформу, бюрократію або «об’єктивні труднощі». Держава, яка тримає людину під своїм контролем, несе за неї відповідальність.

Особливо тоді, коли йдеться про місця несвободи.

У 2016 році статистика Європейського суду з прав людини щодо України вже виглядала тривожно. За статтею 3 Конвенції проти України було винесено 37 рішень. У рейтингу держав за кількістю таких рішень Україна перебувала серед лідерів — після Російської Федерації та Румунії. Водночас щодо значної кількості держав не було жодного рішення за цією статтею.

Тоді здавалося, що така статистика повинна була стати сигналом. Не просто юридичним сигналом для Міністерства юстиції, прокуратури, судів чи пенітенціарної системи. Це мав бути сигнал для держави загалом: поводження з людиною, яка перебуває під контролем держави, не може залишатися поза увагою.

Однак нові періоди показують, що проблема не зникла.

Вона продовжує існувати.

Що показують нові дані

За останні повні статистичні періоди Європейського суду з прав людини ситуація щодо України залишається критичною.

У 2023 році проти України було ухвалено 130 рішень, із яких 123 містили щонайменше одне порушення Конвенції. За статтею 3 Конвенції Суд встановив 40 порушень через нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження, а також 10 порушень через відсутність ефективного розслідування.

У 2024 році проти України було ухвалено 158 рішень, із яких 153 містили щонайменше одне порушення.

За статтею 3 Конвенції Суд встановив 22 порушення за категорією заборони катування, 80 порушень через нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження, а також 13 порушень через відсутність ефективного розслідування.

У 2025 році проти України було ухвалено 164 рішення, із яких 160 містили щонайменше одне порушення Конвенції. За статтею 3 Конвенції Суд встановив 42 порушення через нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження, а також 11 порушень через відсутність ефективного розслідування.

Якщо говорити просто, Україна не вийшла з проблеми. Вона залишається серед держав, щодо яких Європейський суд з прав людини системно встановлює порушення базових прав людини.

І це не суха статистика.

За кожною цифрою — конкретна людина.

Про що насправді стаття 3 Конвенції

Стаття 3 Конвенції захищає не абстрактну «комфортність» умов і не формальну коректність державної процедури. Вона захищає людську гідність там, де людина найбільш вразлива: у камері, слідчому ізоляторі, колонії, поліцейському відділку, лікарні при місці несвободи, під час затримання, етапування, допиту або перебування під повним контролем держави.

Проблеми, які найчастіше стають підставою для звернення до Європейського суду з прав людини, добре відомі: неналежні умови тримання, переповнені камери, антисанітарія, відсутність належної медичної допомоги, неналежне харчування, жорстоке поводження, насильство з боку правоохоронців або інших осіб за бездіяльності держави, а також відсутність ефективного розслідування скарг на таке поводження.

Особливо болісним є те, що ці проблеми роками описуються майже однаковими словами.

Камери. Антисанітарія. Медична допомога. Харчування. Переповненість. Формальні перевірки.

Відсутність реального розслідування.

Змінюються роки. Змінюються уряди. Змінюються назви органів. Але суть скарг часто залишається тією самою.

Чому це питання не лише про ув’язнених

У суспільстві іноді існує небезпечна ілюзія: якщо йдеться про затриманих, підозрюваних, обвинувачених або засуджених, то їхні права нібито можуть мати менше значення.

Це помилка.

Права людини не залежать від популярності людини, її процесуального статусу або ставлення суспільства до неї. Людина може бути підозрюваною, обвинуваченою або засудженою, але вона не перестає бути людиною.

Держава має право ізолювати особу лише у випадках і порядку, передбачених законом. Але ізоляція не означає приниження. Покарання не означає знущання. Попереднє ув’язнення не означає втрату гідності.

Відсутність свободи не означає відсутність прав.

Саме в місцях несвободи найкраще видно справжній стан правової держави.

Бо там, де людина не може захистити себе самостійно, держава показує своє справжнє ставлення до права.

Умови тримання як форма приниження

Питання не лише в тому, скільки квадратних метрів припадає на одну людину в камері. І не лише в тому, чи є у приміщенні належна вентиляція, світло, санітарні умови, доступ до води, медичної допомоги та нормального харчування.

Питання в тому, чи не перетворюється сама система тримання людини під вартою на форму

приниження.

Коли людина змушена жити в умовах, які об’єктивно несумісні з людською гідністю, це вже не просто «побутова незручність». Це правова проблема. Якщо держава утримує людину в неналежних умовах, вона не може виправдовуватися тим, що «немає коштів», «так було завжди» або «є більш важливі витрати».

Коли в публічному просторі з’являються цифри про мізерні витрати на харчування однієї ув’язненої особи, питання звучить не лише фінансово. Воно звучить правозахисно: чи може така система поважати гідність людини?

Європейський суд з прав людини неодноразово показував: нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження може проявлятися не лише у прямому фізичному насильстві. Воно може виникати і через сукупність умов: брак простору, антисанітарію, відсутність лікування, погане харчування, ізоляцію, безпорадність і тривале ігнорування скарг.

Відсутність ефективного розслідування

Окремою проблемою залишається відсутність ефективного розслідування скарг на жорстоке

поводження.

Це особливо важливо. Бо порушення статті 3 Конвенції може полягати не лише в самому факті катування або нелюдського поводження. Держава також порушує Конвенцію, якщо не проводить реального, незалежного, швидкого та ефективного розслідування таких заяв.

Якщо людина скаржиться на побиття, катування, погрози, неналежне поводження або відсутність медичної допомоги, реакція держави не може бути формальною. Не можна обмежитися відпискою. Не можна автоматично довіряти лише поясненням посадових осіб. Не можна ігнорувати медичні документи, відеозаписи, свідків, характер тілесних ушкоджень або часовий зв’язок між затриманням і

погіршенням стану здоров’я.

Без ефективного розслідування заборона катування стає декларацією.

А декларація не захищає людину.

Чому статистика ЄСПЛ має значення

Рішення Європейського суду з прав людини — це не просто компенсація конкретному заявнику. Це сигнал про дефект системи.

Коли одна справа встановлює порушення, це може бути індивідуальна проблема. Коли десятки рішень повторюють одні й ті самі висновки, це вже не випадковість. Це практика. Це структура. Це невирішена державна проблема.

Саме тому статистика за 2023, 2024 і 2025 роки є важливою. Вона показує, що питання статті 3 Конвенції для України не стало історією минулого. Воно не завершилося реформами, новими назвами органів або формальними звітами.

Україна продовжує програвати справи за статтею 3.

І це означає, що підстави для звернення до Європейського суду з прав людини залишаються.

Війна не скасовує гідність

Сьогодні Україна перебуває в умовах повномасштабної війни. Це створює для держави колосальний тиск. Але навіть війна не скасовує абсолютний характер статті 3 Конвенції.

Заборона катування, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження не може бути поставлена на паузу.

Саме тому зараз питання поводження з людьми під контролем держави набуває ще більшого значення.

Війна не може бути виправданням деградації стандартів. Навпаки, у складні періоди держава повинна особливо уважно зберігати ті межі, які відрізняють право від свавілля.

Людська гідність — не розкіш мирного часу.

Це мінімальний стандарт цивілізованої держави.

Висновок

або покаранню.

увагою.

Вона продовжує існувати.

Що показують нові дані

залишається критичною.

ефективного розслідування.

І це не суха статистика.

самою.

Це помилка.

перестає бути людиною.

права.

нормального харчування.

приниження.

витрати».

гідність людини?

поводження.

погіршенням стану здоров’я.

сигнал про дефект системи.

державна проблема.

Війна не скасовує гідність

на паузу.

Висновок

Скільки ще потрібно рішень Європейського суду з прав людини, щоб ситуація змінилася?

Скільки ще заявників повинні пройти національні інстанції, роки очікування, скарги, відмови, формальні перевірки і лише потім отримати рішення міжнародного суду?

Статистика за 2016 рік була тривожною. Нові періоди — 2023, 2024, 2025 роки — показують, що проблема не зникла.

Порушення статті 3 Конвенції — це не технічна помилка держави. Це порушення межі, за якою держава починає принижувати людину тоді, коли повинна її захищати.

Камери, антисанітарія, неналежна медична допомога, жорстоке поводження, формальне розслідування — усе це не побутові недоліки. Це питання людської гідності.

А отже, підстави для звернення до Європейського суду з прав людини залишаються.

І доки держава не змінить систему, практика буде зміцнюватися не звітами, а новими рішеннями ЄСПЛ.

або покаранню.

увагою.

Вона продовжує існувати.

Що показують нові дані

залишається критичною.

ефективного розслідування.

І це не суха статистика.

самою.

Це помилка.

перестає бути людиною.

права.

нормального харчування.

приниження.

витрати».

гідність людини?

поводження.

погіршенням стану здоров’я.

сигнал про дефект системи.

державна проблема.

Війна не скасовує гідність

на паузу.

Висновок

проблема не зникла.