Недопустимість надмірного насильства під час ведення воєнних дій

Війна не скасовує дію права: навіть під час збройного конфлікту застосування сили має межі, визначені міжнародним гуманітарним правом

дозволеного, не має конкретної військової мети або призводить до надмірної шкоди цивільному населенню.

Це правило однаково стосується всіх сторін збройного конфлікту. Окупуюча держава, держава, що захищається, а також будь-яка сторона, яка здійснює контроль над певною територією або проводить на ній військові операції, зобов’язані дотримуватися обмежень щодо ведення воєнних дій. Правовий статус території, факт її окупації або заперечення окупації не звільняють сторону конфлікту від обов’язку

розрізняти цивільне населення і комбатантів, цивільні об’єкти і військові цілі, а також утримуватися від нападів, наслідки яких є непропорційними очікуваній конкретній військовій перевазі.

1. Заборона нападів на цивільне населення

Одним із центральних правил міжнародного гуманітарного права є заборона спрямовувати напади проти цивільного населення як такого, а також проти окремих цивільних осіб, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях. Цивільне населення не може розглядатися як військова ціль, засіб тиску на противника або допустимий об’єкт помсти.

Це правило має глибоке історичне та правове підґрунтя. Ще Гаазьке положення 1907 року забороняло напад або бомбардування незахищених міст, селищ, житлових будинків чи будівель. Гаазька конвенція IX 1907 року щодо бомбардування морськими силами під час війни також закріпила заборону бомбардування незахищених портів, міст, селищ, жител або будівель. У подальшому ця ідея була

розвинена в резолюціях Ліги Націй та Організації Об’єднаних Націй, які підтвердили неприпустимість розгляду цивільного населення як об’єкта воєнних операцій.

Сучасне міжнародне гуманітарне право формулює це правило ще чіткіше: сторони конфлікту повинні постійно розрізняти цивільне населення та комбатантів, а свої операції спрямовувати лише проти військових цілей. Це не рекомендація і не політична декларація, а юридичний обов’язок, порушення якого може тягнути міжнародну відповідальність держави та індивідуальну кримінальну відповідальність

конкретних осіб.

2. Принцип розрізнення: цивільне не може ставати військовим за

припущенням Принцип розрізнення означає, що кожна сторона конфлікту повинна встановлювати, що саме є законною військовою ціллю, а що залишається під захистом як цивільна особа або цивільний об’єкт. Напад може бути спрямований лише проти комбатантів і військових цілей. Цивільні особи, житлові будинки, школи, лікарні, об’єкти культури, релігії, гуманітарної допомоги та інша цивільна інфраструктура не можуть

бути об’єктами нападу, якщо вони не використовуються таким чином, що робить їх військовою ціллю відповідно до норм міжнародного гуманітарного права.

Особливо важливим є правило сумніву. Якщо існує сумнів щодо того, чи використовується об’єкт, який зазвичай має цивільне призначення, для ефективного внеску у військові дії, він повинен вважатися цивільним. Саме сторона, яка планує або здійснює напад, несе обов’язок перевірити характер цілі, а не перекладати ризик помилки на цивільне населення.

Таким чином, загальні посилання на «військову необхідність», «можливу присутність військових» або «стратегічне значення району» не можуть автоматично легітимізувати напад на цивільні об’єкти. Для правомірності нападу необхідна конкретна, перевірена і актуальна військова ціль.

3. Заборона невибіркових нападів

Невибіркові напади є забороненими. До них належать напади, які не спрямовані на конкретну військову ціль, здійснюються засобами або методами, що не можуть бути обмежені відповідно до вимог міжнародного гуманітарного права, або за своєю природою вражають військові цілі та цивільних осіб без розрізнення.

Найбільш небезпечними є напади по населених пунктах, густозаселених районах або об’єктах критичної інфраструктури, коли сторона конфлікту фактично ставиться до великої території як до єдиної військової цілі. Такий підхід суперечить самій логіці міжнародного гуманітарного права. Навіть якщо у певному районі розташована військова ціль, це не означає, що весь район втрачає цивільний захист.

Використання зброї з широкою зоною ураження, обстріли без належного наведення, атаки по районах із високою концентрацією цивільного населення або удари, коли неможливо відокремити військову ціль від цивільних об’єктів, повинні оцінюватися з особливою суворістю.

4. Принцип пропорційності: навіть військова ціль не дозволяє

надмірної шкоди Наявність військової цілі сама по собі не означає, що будь-який напад є правомірним. Міжнародне гуманітарне право забороняє напад, якщо можна очікувати, що він спричинить випадкову загибель цивільних осіб, поранення цивільних осіб, пошкодження цивільних об’єктів або поєднання таких наслідків, які будуть надмірними порівняно з конкретною і безпосередньою військовою перевагою.

Це і є принцип пропорційності. Він не вимагає абсолютної відсутності цивільної шкоди у будь-якому випадку, але встановлює жорстку межу: цивільна шкода не може бути надмірною. Оцінка повинна здійснюватися до нападу, з урахуванням наявної інформації, характеру цілі, очікуваної військової переваги, можливих альтернатив, часу, способу та засобів ураження.

Пропорційність не може бути виправдана загальними міркуваннями про політичну доцільність, помсту, деморалізацію населення або створення тиску на керівництво противника. Військова перевага повинна бути конкретною, безпосередньою і реально пов’язаною з атакою, а не абстрактною чи віддаленою.

5. Обов’язок вживати запобіжних заходів

Сторони конфлікту зобов’язані не лише утримуватися від заборонених нападів, але й активно вживати всіх можливих запобіжних заходів для захисту цивільного населення. Це включає перевірку цілей, вибір таких засобів і методів нападу, які мінімізують цивільну шкоду, попередження цивільного населення у випадках, коли це можливо, а також скасування або призупинення атаки, якщо стає очевидним, що ціль

не є військовою або що очікувана цивільна шкода буде надмірною.

Цей обов’язок є особливо важливим у сучасних конфліктах, де військові дії часто відбуваються поблизу населених пунктів, об’єктів енергетики, транспорту, зв’язку, медичної та соціальної інфраструктури. Чим вищий ризик для цивільного населення, тим вищим має бути стандарт перевірки, планування та контролю за проведенням операції.

6. Окупація не скасовує обмежень щодо ведення воєнних дій

Окупація території не надає окупуючій державі права діяти поза межами міжнародного гуманітарного права. Навпаки, окупуюча держава має додаткові обов’язки щодо захисту цивільного населення, забезпечення громадського порядку, поваги до прав осіб, які перебувають під її фактичним контролем, та утримання від заходів колективного покарання, залякування або примусу.

Якщо на окупованій території продовжуються бойові дії, одночасно застосовуються як правила щодо окупації, так і правила щодо ведення воєнних дій. Окупуюча держава не може посилатися на контроль над територією, воєнну необхідність або безпекові міркування для виправдання нападів на цивільне населення, цивільні об’єкти або невибіркового застосування сили.

Так само держава, що захищається, зобов’язана дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права у власних військових операціях. Порушення однієї сторони не звільняє іншу сторону від її правових обов’язків.

7. Воєнні злочини та індивідуальна відповідальність

Серйозні порушення правил захисту цивільного населення можуть кваліфікуватися як воєнні злочини. До таких діянь належать, зокрема, умисне спрямування нападів проти цивільного населення або окремих цивільних осіб, умисне спрямування нападів проти цивільних об’єктів, а також напади, здійснені з усвідомленням того, що вони можуть спричинити надмірну цивільну шкоду порівняно з очікуваною

конкретною і безпосередньою військовою перевагою.

Відповідальність може наставати не лише для безпосередніх виконавців, але й для осіб, які планували, наказували, погоджували або не запобігли таким діям за наявності відповідного обов’язку і фактичної можливості впливу. У сучасному міжнародному кримінальному праві особлива увага приділяється ролі командування, системності дій, характеру цілей, наявності попередніх даних про цивільні ризики та

поведінці сторони після атаки.

8. Правове значення документування порушень

Для належної правової оцінки надмірного насильства під час ведення воєнних дій вирішальне значення має фіксація обставин події. Важливими є дані про місце і час атаки, характер об’єкта, наявність або відсутність військової цілі, тип використаного озброєння, кількість постраждалих цивільних осіб, пошкодження цивільної інфраструктури, попередню поведінку сторін, можливість попередження, а

також інформацію про повторюваність таких атак.

Документування має здійснюватися з урахуванням стандартів доказування: фото- та відеоматеріали, свідчення очевидців, медичні документи, супутникові дані, офіційні повідомлення, експертні висновки, залишки боєприпасів, карти місцевості та інші джерела повинні бути збережені, перевірені та систематизовані. Саме така робота дозволяє відрізнити випадкову шкоду, яка потребує правової оцінки,

від умисного або невибіркового застосування сили, що може становити міжнародний злочин.

Висновок

Недопустимість надмірного насильства під час ведення воєнних дій є не лише моральним імперативом, але й чіткою юридичною вимогою. Міжнародне гуманітарне право не забороняє сам факт ведення бойових дій, але встановлює межі, за які сторони конфлікту не можуть виходити.

Цивільне населення не може бути об’єктом нападу. Цивільні об’єкти не можуть знищуватися без наявності законної військової цілі. Навіть напад на військову ціль є забороненим, якщо очікувана шкода цивільним буде надмірною. Окупація, воєнна необхідність, складність бойової обстановки або порушення противника не скасовують цих правил.

Саме дотримання цих меж відрізняє правомірне застосування сили у збройному конфлікті від воєнного злочину.

ведення воєнних дій населенню.

конкретних осіб.

припущенням розрізнення.

надмірної шкоди обов’язків.

Висновок

злочину.