У кримінальному провадженні значення має не лише те, якого результату прагне держава, а й те, яким способом вона цього результату досягає.
Саме тому стаття 2 Кримінального процесуального кодексу України відносить до завдань кримінального провадження застосування до кожного його учасника належної правової процедури.
Але належна процедура - це значно більше, ніж формальне дотримання послідовності процесуальних дій.
Її зміст полягає у тому, що будь-яке втручання держави у права людини повинно мати чітку правову підставу, здійснюватися компетентним суб’єктом, у визначеній законом формі, переслідувати легітимну мету та залишатися пропорційним цій меті.
Інакше кажучи, держава має бути здатною відповісти не лише на питання «чому?», а й на питання «хто?», «на якій підставі?» та «в який спосіб?».
Для кримінального процесу це має особливе значення.
Затримання особи, повідомлення про підозру, обшук, арешт майна, застосування запобіжного заходу, отримання доказів чи визначення підслідності - це не просто набір процесуальних формальностей. За кожною такою дією стоїть можливе обмеження свободи, приватності, власності чи інших фундаментальних прав людини.
Саме тому процедура виступає механізмом контролю над державною владою.
На необхідність чіткої правової регламентації процесуальних дій, їх належного оформлення, обґрунтування та можливості оскарження звертав увагу, зокрема, академік Владлен Гончаренко. Сучасна українська кримінально-процесуальна доктрина розвиває цю ідею, пов’язуючи належну процедуру з верховенством права, правовою визначеністю, пропорційністю, презумпцією невинуватості, правом на захист та ефективним судовим контролем.
Подібний підхід простежується і в практиці Верховного Суду: оцінюючи процесуальне порушення, значення має не лише формальне відхилення від норми, а й компетенція суб’єкта, характер порушення та його вплив на права учасників провадження і справедливість процесу в цілому.
Особливої ваги це набуває в умовах воєнного стану.
Необхідність швидкого реагування держави може обумовлювати певні обмеження прав. Але швидкість, доцільність чи суспільна необхідність самі по собі не легалізують свавільне втручання.
Належна правова процедура не перешкоджає ефективному правосуддю. Вона встановлює межі, в яких державний примус залишається правомірним.
Саме тому для адвоката питання процедури - це не пошук формальної помилки. Це перевірка того, чи залишалася держава в межах права тоді, коли застосовувала свою найбільшу силу проти конкретної людини.
Адвокатське об’єднання «Громов та Громова»